ЗЛОЧИН У ПРИКОРДОННІЙ СМУЗІ БЕЗКАРНОСТІ  

Я пишу ці рядки з стиснутими кулаками і почуттям глибокої зради. Зради не якоїсь абстрактної держави, а зради найпростіших, фундаментальних принципів справедливості, які повинні об’єднувати нас як суспільство. Історія Тараса Гойди – це не просто кримінальна хроніка. Це – дзеркало, в якому Тернопіль, а разом з ним і вся Україна, може побачити своє страшне обличчя. Обличчя держави, яка в окремих своїх проявах перестала бути захисником громадянина і перетворилася на його ката.

Ця справа – це чіткий, як удар ножем, сигнал: у нашому місті, під вивіскою закону та порядку, створилася прикордонна смуга, де погони не символ захисту, а інструмент злочинного свавілля. Де ті, хто мав би боротися зі злочинністю, самі є її найнебезпечнішими носіями.

  1. АНАТОМІЯ ЗЛОЧИНУ: КОЛИ ПОГОН СТАЄ ПРИКРИТТЯМ ДЛЯ ВИМАГАНЬ  

Уявіть собі: ви – звичайна людина. Тарас Гойда. У вас є невелика ділянка землі, отримана від родичів. Це не просто шматок грунту, це – спадщина, майбутнє, частина вашої історії. А тепер уявіть, що до вас підходять не рейдери з підприємницького прошарку, а люди в погонах. Не бандити з району, а ті, хто щодня клянуться захищати ваші права.

Руслан Товерницький та Василь Горин. Їхні імена слід викарбувати в пам’яті кожного тернополянина. Це не просто «ментіки», це – система, яка оголила зуби. Їхні погрози – «продаси за безцінь, бо тобі буде пізда» – це не лайка вулиці. Це – офіційна позиція злочинної корпорації, яка діє під прикриттям державних інституцій. Вони не ховають обличчя. Вони не бояться. Вони знають, що їхня форма – це їхня індульгенція.

Підпал автомобіля Тараса Гойди – це не акт вандалізму. Це – публічна страта. Це – спеціально режисерований спектакль, мета якого не просто завдати матеріальної шкоди, а продемонструвати абсолютну владу і безкарність. Це послання не лише Гойді: «Ми можемо все». Це послання всій громаді: «Ми – закон. Ми – сила. А ви – ніхто».

На відео нижче ви можете спостерігати сам процес підпалу авто

 2. СИСТЕМНА ЗРАДА: ЧОМУ ПОЛІЦІЯ «НЕ БАЧИТЬ» ЗЛОЧИНЦІВ У ВЛАСНИХ ЛАВАХ?  

Найогиднішим у цій історії є не сам злочин, а реакція на нього системи, покликаної його розслідувати. Тарас Гойда зробив усе, що робить законопослушний громадянин: він повірив у державу і звернувся до поліції. І отримав у відповідь – гучну, оглушливу тишу, прикриту формальними відписками.

Проводиться «розслідування», яке нікуди не веде. З’ясовуються «обставини», які нічого не з’ясовують. Відеозапис підпалу, який є у Гойди, для поліції виявляється ніби неіснуючим. Це – найкращий доказ того, що ми маємо справу не з окремими «кришими» офіцерами, а з системною корупцією, яка пронизує усі етажи правоохоронної вертикалі.

Коли поліція відмовляється бачити очевидне, коли вона «не знаходить» злочинців, які діють у її власних рядах, вона перестає бути поліцією. Вона перетворюється на злочинну організацію, що маскується під державний орган. І кожен поліцейський, кожен слідчий, кожен начальник, який мовчить або саботує цю справу, є співучасником злочину. Вони – цемент, що скріплює стіну беззаконня.

  3. ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: НА ЧИЙОМУ БОЦІ ВИ, ПАНЕ НАЧАЛЬНИКЕ?  

Отже, ми маємо:

– Постраждалого громадянина, якому загрожують і якого позбавляють майна співробітники правоохоронних органів.

– Прямі докази злочину у вигляді відеозапису.

– Повну бездіяльність та саботаж офіційного розслідування.

Це вже не кримінальна справа. Це – політична справа. Це – питання до керівництва Нацполіції в області, до прокуратури, до СБУ, до губернатора. Питання одне і воно дуже просте:
  На чиєму боці ви? На боці закону, який ви присягали захищати, чи на боці злочинного угруповання в погонах, яке цим законом плює?  

Мовчання – це відповідь. Бездіяльність – це відповідь. Поки ви мовчите, панове начальники, ви даєте зелене світло для нових злочинів. Ви даєте зрозуміти всім Товерницьким і Гориним, що вони можуть і далі творити своє чорне діло. Що наступним після Гойди може стати будь-який з нас.

   “РОЗСЛІДУВАННЯ” ЯК ФАРС: ЯК ПОЛІЦІЯ СТВОРЮЄ ВІРТУАЛЬНУ ДІЙСНІСТЬ  

Уявіть собі цю картину. Тарас Гойда приходить до поліції з відеозаписом, де видно обличчя підпалювачів. Він називає імена тих, хто йому погрожував – Товерницький і Горин. Звичайна людина думає: “Ну ось, докази є, імена є – справа на розслідування не піде, її можна буде закрити за кілька днів”.

Але він потрапляє в іншу реальність. У реальність, де:

– Відеозапис “неякісний”, хоча на ньому чітко видно сам факт підпалу.

– Показання Гойди “недостатні”, хоча він готовий пройти детектор брехні.

– Запити щодо Товерницького і Горина “утруднені”, бо “потрібні додаткові перевірки”.

Це – створення паралельної реальності, де чорне – це біле, а очевидне – неочевидне. Слідчі, які мають бути інструментом правосуддя, стають інженерами цієї віртуальної реальності. Вони не заперечують факт підпалу – вони його “ускладнюють”. Вони не відкидають версію про причетність співробітників – вони її “всебічно перевіряють”.

І ось вже минули тижні, місяці… Справа “висить”. Свідків “немає”. Доказів “недостатньо”. А тим часом Товерницький і Горин продовжують носити погони, продовжують “захищати” законопослушних громадян. Від кого вони нас захищають? Від самих себе?

  КОРУПЦІЙНИЙ КОЛО: ХТО СТОЇТЬ ЗА “ОБОРОТНЯМИ В ПОГОНАХ”?

Тут ми підходимо до найбільш болючого питання: чому це можливо? Відповідь проста: бо Товерницький і Горин – не окремі “гнилі яблука”. Вони – частина системи. Системи, яка захищає своїх.

Подумайте самі:

– Хто закриває очі на “дрібні” правопорушення своїх підлеглих?

– Хто підписує їх подальші підвищення?

– Хто переводить їх з однієї посади на іншу, коли надто голосними стають скарги від громадян?

Це – середня ланка керівництва. Це – ті самі “ефективні менеджери”, які створюють видимість роботи, а насправді будують систему кругової поруки. Для них пріоритет – не справедливість, а “стабільність” підрозділу. Не захист громадян, а захист “честі мундира”.

А тепер уявіть, що якийсь молодий і чесний слідчий намагається порушити цю систему. Він хоче висунути підозру Товерницькому. Що йому кажуть? “Ти що, з розуму з’їхав? Це ж наш!”. “Ускладниш роботу всьому відділу”. “Подумай про кар’єру”.

Ось так і працює ця машина. Вона не тільки вчиняє злочини, але й створює умови, за яких боротьба з цими злочинами стає неможливою для тих, хто всередині системи.

  ЩО РОБИТИ? ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ ЗАХОЧЕ БУТИ ЖЕРТВОЮ  

Тарас Гойда – не перший і не останній. Його історія – це навчальний посібник з того, як вижити, коли держава проти тебе.

  По-перше,   не можна довіряти лише місцевій поліції. Скарги мають йти паралельно:

– До ДБР – бо це злочин службових осіб.

– До САП – бо це корупція.

– До Офісу Омбудсмена – бо порушуються права людини.

– До послідовно лояльних ЗМІ – бо це створює суспільний тиск.

По-друге,   кожен документ, кожна відписка, кожна зустріч має фіксуватися. Аудіозаписи, копії заяв, імена співробітників – це ваш арсенал.

  По-третє,   потрібно створювати інформаційний шум. Соціальні мережі, місцеві форуми, звернення до депутатів – система боїться гласності.

  4. ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ЦЕ ВІЙНА  

Історія Тараса Гойди – це не кримінальна хроніка. Це – війна. Війна між двома концепціями держави.

Одна концепція – держава як інструмент захисту прав громадян. Інша – держава як інструмент захисту корупційних інтересів окремих груп.

Зараз у Тернополі (і не тільки) перемагає друга концепція. Але цю війну ще можна виграти. Для цього потрібно:

1.   Вимагати від керівника обласної поліції публічних звітів   про хід “розслідування” цієї справи.

2.   Вимагати від обласної прокуратери взяти справу на контроль.  

3.   Створити громадський тиск   – петиції, мітинги, публікації.

4.   Підтримати Тараса Гойду   – морально та юридично.

Якщо ми цього не зробимо, то завтра на місці Гойди може опинитися будь-хто з нас. Бо система, яка дозволяє катувати однієї, обов’язково почне катувати всіх.

Ми або зламаємо цю систему, або вона зламає нас. Третього не дано.